Давайте зіграємо роль інвестора, який сидить десь у Нью-Йорку та приймає рішення щодо інвестицій. Основне, що ми маємо зрозуміти, - Україна та її агросектор не є унікальними, його гравці конкурують за капітал з іншими країнами та секторами економіки. Яким є світ інвестора, до чого він звик? З чим він порівнює пропозиції, коли ми приходимо до нього зі своїм інвестиційним проектом? Він звик отримувати у відсотках певну віддачу на капітал. Наприклад, інвестиції у американську сільгоспземлю дають 12% повернення на капітал при волатильності плюс-мінус 10%. У інвестора є багато інших можливостей для інвестування. Це його реальність. Він до неї звик і розуміє, у що йому комфортно інвестувати. Люди інвестують в те, що зрозуміло, та зі ста проектів виберуть найбільш наближені до вже знайомих. Будь-яка управлінська команда, яка керує аграрним бізнесом та конкурує з іншими секторами, повинна створити модель, яка дасть очікуваний інвестором результат, - в українських умовах це 20% з волатильністю +/- 1%.    

Управлінська команда, яка керує аграрним бізнесом, повинна створити модель, яка дасть очікуваний інвестором результат

    На практиці для мене сільське господарство - це дві кнопки: зелена - ми робимо, та червона - стоп, ми нічого не робимо. Кнопки включаються на автопілоті, все вирішує вартість капіталу плюс річна амортизація. Якщо ми подивимось на світовий агросектор, то всі, починаючи з виробників обладнання, насіння, міндобрив, ЗЗР та закінчуючи тиими, хто контролює полиці в супермаркетах, орієнтуються на два параметри - повернення капіталу та маржу EBITDA. І компанії, які мають показники нижче середнього, не мають майбутнього. Тому кожен бізнес, який має у складі рослинництво, повинен визначити, яке значення мають ці його параметри, і потім намагатися піднятися вище середньої лінії - 12% повернення капіталу та 13% маржа EBITDA. Перед тим як щось робити, треба дивитись на показники Чиказької біржі, яка показує ціни на три роки вперед. Знаючи свої витрати, можна відразу побачити, яка культура має маржу, а яка ні, і орієнтувати сівозміну на Чикаго. Тому ризики можна захеджувати в доларах. Ми фіксуємо маржу та зменшуємо ризики. Основний ризик - це погода, але вона та Чикаго - це 20% впливу на кінцевий результат. Ще 80% залежить від якості прийняття рішень на місцях, від конкретних людей. Формула успіху - кожна людина в організації має знати, що вона робить. І головна мета - залишити людей, які справді приносять користь. Визначаючи це, ми  питаємо себе: що буде, якщо ця людина залишиться вдома? Якщо EBITDA піде вверх чи вниз, значить, ця людина є ядром компанії. Якщо не рухатиметься, то нехай краще сидить вдома. Це стосується будь-якого бізнесу.    

Головна мета будь-якого бізнесу - залишити людей, які справді приносять користь

    Ця модель дозволяє нам обходитись без величезного боргового навантаження. У нас залишився один кредит, який ми цього року повернемо та будемо єдиним в Україні агрохолдингом такого масштабу, що не має боргів. Наша бізнес-модель працює так, що нам вистачає внутрішньої ліквідності, ми навчились отримувати повернення на капітал в очікуваному обсязі. Також ми створили свою страхову компанію, яка напряму має контракти з перестрахувальниками. Ми страхуємо всі погодні ризики по всім посівам озимих та ярих. Середня маржа - 25%. Адже статистика говорить, що кожні п’ять років можна втратити 65% EBITDA, а кожні 10 років - 100%. Можна було б сказати, що це модель добра для великої компанії, яка за рахунок масштабу може собі багато чого дозволити. Але Світовий банк проаналізував діяльність багатьох фермерських господарств різного масштабу та дійшов  висновку, що економія масштабу в агросекторі відсутня - немає значення, чи у вас 50 га, чи 50 тисяч, чи півмільйона га. Повернення на капітал однакові - звісно, якщо ми говоримо про рослинництво. Ми з ним погоджуємось. З більшим масштабом збільшується тільки складність управління та не завжди виконуються ті завдання, які ставить інвестор.   Джерело: agravery.com