Які книжки потрібно читати? Українці дуже люблять читати модні політологічні розвідки, наприклад, «Кінець історії», «Чому нації занепадають?». Це – наслідок неусвідомлення базису, у якому знаходиться кожне суспільство і без побудови якого неможливо перейти на інший рівень. Без економічного базису немає соціального й політичного розвитку. Я впевнений: якби люди читали інші книжки (у тому числі й художню літературу), вони чітко усвідомлювали б, що відбувається насправді з ними самими, з їхніми співвітчизниками. Є величезна кількість романів, які описують становлення національної буржуазії у кожній європейській країні, де відбувався перехід від феодалізму до капіталізму. У кожній державі є такі розповіді: від Австралії до Японії. Про різні шляхи Той економічний лад, який сьогодні у нас панує і який поступово закінчує своє існування, можна назвати постфеодалізмом. У нас є декілька «сімей» (від 4-х до 10-ти), які тримають всю економіку. Вони тісно пов’язані з державним апаратом і мають ще й прибутки від того, що контролюють владу та її обраних представників. А з іншого боку – є решта населення, яка має зовсім інші можливості. Різні європейські суспільства по-різному виходили з такого становища: хтось радикально, як французи, шляхом Великої французької революції, хтось – еволюційно, через голосування за центристські або ліві партії, які поступово змінювали економічні закони (приміром, так відбувалося в країнах Скандинавії), а хтось просто все руйнував, як це було в Російській імперії. Жодний шлях не є ефективним з точки зору часу – на нього не вистачає одного людського життя. І для радикального, і для еволюційного розвитку потрібно, щоб закони демонополізації промисловості й влади спочатку створили з 10 сімей 500-1000 сімей. І це завжди не дуже приємні люди. Згадаймо історію Франції – спочатку до влади приходять відверті ідіоти, які проголошують ідеї великих філософів, але на ділі не втілюють їх в реальність. Потім відбувається унормування – Наполеон, який створює економічні умови для появи буржуазії. Національна буржуазія починає поступово займати свої позиції. І, врешті-решт, настає Революція, яка надає владу молодшій гілці орлеанського роду – Луї-Філіпу. Французька республіка – це республіка буржуазії. Проходить 100 років, і починається пошук цією буржуазією компромісів з найманими працівниками – з’являються соціалісти, комуністи, 8-годинний, і потім 6-годинний робочий день, гарантії медичної допомоги, відпустки… Для цього теж потрібен був час. Спочатку для нормального економічного розвитку встановлюється влада працедавців – якщо ж встановлюється влада найманих працівників, то буржуазія зникає, і починається Венесуела.  

Без економічного базису немає соціального й політичного розвитку

  Європейські країни проходили усі ці етапи – інакше не було б економічного розвитку. А якщо хтось починає експериментувати, то завжди скочується в безодню. Так сталося з Радянським Союзом. У СРСР весь час намагалися порівнювати свої досягнення з цифрами 1913-го року і ніяк тих показників не досягали. Це пов’язано з тим, що саме тоді були надані певні економічні та політичні свободи, які сприяли утворенню буржуазії. Тоді царська влада вперше в історії імперії визнала рівноправ’я старообрядців (тоді великий капітал базувався на старообрядницьких та єврейський сім’ях – вони були ініціативними групами населення). До речі, навіть зараз, якщо ви приїдете в якесь старообрядницьке місто в Росії, то побачите, що місто виглядає значно більш європейським з точки зору поведінки людей: стоять на червоне світло, слідкують за чистотою вулиць тощо. Про Україну та Росію як різні цивілізації Україна на 100-150 років відстала від європейської цивілізації і, разом з тим, ми, на відміну від Росії, не можемо зробити крок назустріч Азії. У росіян є вічний вибір, ким їм бути. Вони можуть стати частиною Європи, і в них є для цього всі цивілізаційні й економічні можливості, і так само вони можуть стати й частиною Азії, додатком до Китаю, Індії, Пакистану. Те, що ми не хочемо бути частиною Росії, впливає на них у здійсненні їхнього вибору. У 1991-му Борис Єльцин говорив, що якщо Росія буде без України, то вона стане азійською державою. Проблема Росії полягає в тому, що вона, маючи лише два варіанти, вірить, що зможе залишитися імперією між Європою й Азією, а це історично неможливо. З точки зору економічних взаємин є дві цивілізації: постбуржуазна європейська цивілізація співробітництва та постфеодальна азійська цивілізація симбіозу політичної влади та великого бізнесу. Можливо, азійська цивілізація через 100-200 років буде схожа на європейську. Однак поки що в країнах азійського типу ієрархія суспільних стосунків не тільки в економіці, але й у свідомості людей є надзвичайно сильною, поки що - нездоланною. Яка модель більш ефективна? Я вважаю, що європейська. А китайський чи японський журналіст сказав би, що азійська все ж більш ефективна, тому що дисциплінує суспільство, дозволяє уникнути певних економічних ризиків.  

З точки зору економічних взаємин є дві цивілізації: постбуржуазна європейська цивілізація співробітництва та постфеодальна азійська цивілізація симбіозу політичної влади та великого бізнесу

  Про національну свідомість українців Ми відстали від Європи, тому що наш економічний базис не розвивався: його спочатку стримувала архаїчність Російської імперії, а потім безглуздий радянський режим, який заморозив економічні процеси. Можна навіть сказати, що 1991-го року ми повернулися в 1917-й, а на західних землях України у 1939-й, що теж не є найкращим часом для розвитку. Ще одна наша проблема в тому, що ми відразу, економічно розвиваючись, мусимо будувати політичні, культурні інституції власної державності та національної свідомості. Франція чи Німеччина такі інституції будувати вже не мала, коли розвивалася буржуазія, тому що люди після Французької революції знали, що вони французи. Італійцям було значно важче, але їх хоча б об’єднувала мова і релігія. У нас люди, які намагалися розвивати українську національну свідомість, знаходилися в опозиції не тільки до влади, але й до всього російського суспільства. Є знаменита рецензія на «Кобзар» Тараса Шевченка, яку написав російський літературний критик Віссаріон Бєлінський: «Книжка хорошая, но почему на диалекте?». Через кілька десятиліть дав відповідь на це запитання теоретик сіонізму Володимир Жаботинський: коли людина починає писати якоюсь унормованою літературною мовою, якою не говорить її власний народ, вона втрачає душу. Ми постійно живемо в ситуації боротьби двох Україн. І поділ цей дуже простий: українці – ті, хто хочуть своєї держави, і малороси – колаборанти. В обох таборах є абсолютні розбіжності між поглядами на те, як має розвиватися країна, до якої вони прагнуть. Наші націонал-демократичні партії можуть легко входити в коаліцію з колаборантами. Навіть після Помаранчевої революції Юлія Тимошенко та Віктор Янукович вели такі розмови; і ця коаліція не відбулася тільки тому, що Янукович вирішив, що зможе впоратись без цього об’єднання. І я не виключаю, що щось подібне може відбутися зараз. Про майбутнє Я не вірю в світле чи темне майбутнє для України. Я вірю в історичний прогрес. Науково-технічний прогрес не передбачає імперського укладу економіки та національного розвитку. Я інколи думаю, що ми обговорюємо питання, які вже не є актуальними у світі. Через 20-30 років 70% професій не існуватиме. У нас будуть абсолютно інші технологічні можливості, зовсім інша медицина. Не буде ніяких водіїв, охоронців, журналістів, бухгалтерів. Куди нам діти 70% працівників? Це – проблема обов’язкового базового доходу, розподілу між багатими та бідними людьми. А ми в Україні досі обговорюємо проблеми, які були вирішені ще на початку ХХ-го століття.  

Ми сьогодні присутні в трьох процесах одразу: процесі розпаду Російської імперії, створенні економічного базису та формуванні українства як державної політичної нації

  Про релігію Якщо для нас поява власної помісної церкви – це сенсація, то всі європейські народи вже й забули, коли в них з’явилися ці помісні церкви, і почали переходити до абсолютно необхідної для нормального економічного розвитку секуляризації суспільства. Однак без власної національної церкви ніколи не буде секуляризації суспільства. Поки в країні існує панівна роль чужої церкви, і разом з цим є своя, яка бореться за існування, то людям не до секуляризації. Наприклад, католицька церква Ірландії практично стримувала розвиток, залишала ірландців архаїчними. Саме тому, що ірландці відчували тиск з боку протестантів на своєму острові, церква була для них прихистком. І тільки після того, як країна була звільнена від британців, ірландці почали розвиватися як самостійний народ. Тобто вплив церкви, яка захищає національний дух, є надзвичайно великим. Також цікаво порівняти повні костели в Польщі та порожні храми в Чехії. Ці країни знаходяться зовсім поруч, однак перша – найбільш релігійна країна Європи, а друга – найбільш атеїстична. А чим же поляки відрізняються від чехів? Польська католицька церква була фактично єдиним національним об’єднувачем на всіх землях, які увійшли до складу інших держав після розділення Польщі. По суті, саме церква давала полякам розуміння того, що вони – єдиний народ на територіях Німеччини, Австрії та Росії. Своїми давніми католицькими традиціями вони відрізнялися від православних росіян і протестантів-німців. Щодо чехів, то майже всі вони були гуситами, прихильниками вчення Яна Гуса. Він створив церкву, яка відрізнялася за багатьма канонами й поглядами від усіх інших католицьких церков світу. Однак Гуса було спалено, його армію – розбито, католицизм повернуто, але він ніколи не став для чехів своїм. Про вибори Не треба думати, що президентські чи парламентські вибори у таких країнах, як наша, дійсно щось вирішують з точки зору історичних процесів. Вони можуть або посилювати розвиток, або послаблювати його. Хто б не переміг на президентських виборах, решта кандидатів зможуть взяти реванш на парламентських. Скоріше за все, новий парламент буде дуже фрагментований, і у такій ситуації саме прем’єр-міністр буде керівником держави. Але головніше – не особистість, а курс країни. Якщо в українців буде загальне розуміння, що вони готові будувати цю країну, жертвувати своїм матеріальним благополуччям задля її розвитку, відправляти своїх дітей, щоб вони помирали за цю країну, – Україна буде, незалежно від того, хто президент.  

Ми в Україні досі обговорюємо проблеми, які були вирішені ще на початку ХХ-го століття

  Про три історичні процеси Ми сьогодні присутні в трьох процесах одразу: процесі розпаду Російської імперії (ми – його свідки та жертви), створенні економічного базису та формуванні українства як державної політичної нації. Імперія буде розкладатися від 50 до 100 років; економічний базис можна побудувати за 25-40 років; національну свідомість – за 15-25 років. Про самоідентичність Роман Дмовський, теоретик польської державності, казав: поляки так довго жили в чужих державах, що є величезна небезпека, що вони й свою державу будуть сприймати, як чужу. З поляками так не вийшло, але з українцями саме так і сталося. Нам неймовірно «пощастило» з Путіним, тому що саме він довів нам, що Україна – це наша держава, а Росія – не наша. Якби Путін не зробив цієї геополітичної помилки, Росія відновила б свій вплив в Україні за декілька місяців після Майдану. А так ми отримали велике національне ядро у центрі країни, до того ж, з’явилася велика кількість людей на сході, які вважають себе українцями. Втім, часто їхня українськість виходить з образи на росіян. А українцями треба бути не тому, що ви ображені. Це – не продуктивно. Єврейський народ став відроджуватися, коли з’явилися люди, які хотіли бути євреями не тому, що їх ображають, а через те, що хотіли свою державу. Ми ж маємо союз українців, які хочуть бути українцями, з українцями, які просто образилися на росіян. Але що буде, якщо росіяни покаються? Скільки днів після цього каяття, дешевого газу, нафти й репарацій проіснувала б Україна? Колабораціоністська частина України може пробачити росіянам. Я нерідко зустрічаю людей, які кажуть, що ця війна потрібна політикам. А країну можуть побудувати тільки люди, які хочуть її будувати.