A school for leaders who want change

Learn first

KMBS latest news in real time

For the latest KMBS events and news, visit KMBS Live at the top right corner of the screen

Open kmbs live
Home
/
Articles
/
[EN] Довіра: передумови виникнення
03.10.2018
35
13min
[EN] Довіра: передумови виникнення
[EN] Яка роль довіри в політиці, бізнесі, особистому житті? Чому сумнів не тільки не перешкоджає побудові довірчих стосунків, а навпаки – сприяє їм? У чому різниця між ліберальними та консервативними суспільними угодами та чому Революція гідності стала школою лібералізму? Над цими запитаннями міркували учасники <a href="http://mba.kmbs.ua/">Presidents’ MBA kmbs</a> разом з філософом, перекладачем та письменником Вахтанґом Кебуладзе. Найцікавіші його тези – читайте у статті.
[EN] Довіра і сумнів Питання довіри і сумніву можна проілюструвати на прикладі філософських вчень Рене Декарта та Едмунда Гусерля. На перший погляд їхні підходи дуже схожі, але насправді – це два протилежних способи зрозуміти наше природне ставлення до світу. Згідно з першим, до нашого природного ставлення до світу належить неусувний сумнів у тому, що він саме такий, яким ми його переживаємо, і взагалі в тому, що він існує. Натомість Гусерль говорить про так звану ґенеральну тезу природної настанови, згідно з якою світ для нас просто є. Наприклад, коли я дивлюся у вікно і бачу Дніпро, дерева, береги – для мене це щось очевидне, абсолютно непроблематичне, природне. «Природне» у цьому контексті – це щось нештучне. Тобто, згідно з Гусерлем, коли я дивлюся на цей світ, коли чую якісь звуки, то сприймаю світ як такий, що просто існує. Це не викликає жодних сумнівів. Декарт натомість говорить, що принциповий сумнів є нашим природним ставленням до навколишньої дійсності. Тому його пошук абсолютно безсумнівних підстав пізнання починається з універсального сумніву. Мовляв, якщо я, сумніваючись в усьому, знайду щось цілковито безсумнівне, то це й буде непохитним підґрунтям пізнання. І, зрештою, з цього сумніву починається наукове дослідження. Ми починаємо сумніватися в тому, чи справді бачення чи, наприклад, слух дають нам адекватну картину світу. Ставимо експерименти, перевіряємо, чи насправді все так, як нам здавалося, чи ні. У такий спосіб ми відкриваємо для себе багато нових і цікавих речей. Скажімо, науковці виявили: те, що ми бачимо як кольори, - є результатом коливання хвиль, і це можна виміряти. Гусерль говорить, що нам притаманна первинна, дорефлексійна довіра – ми сприймаємо світ таким, яким він є, і наївно віримо у його існування. Декарт, хоча й визнає наявність первинної довіри, але підкреслює, що до неї завжди домішується сумнів. Зрештою, між цими двома екстремальними позиціями й коливається те, що ми називаємо епістемологією, тобто вченням про пізнання. Від абсолютної довіри – до агностицизму, згідно з яким наше споглядання нічим не відрізняється від нашої уяви. Усе наше знання, а особливо математичне, базується на аксіомах. Виникає питання: завдяки чому ми сприймаємо аксіоми як аксіоми? Існує концепція істинності, яку в науці прийнято називати конвенційною. Відповідно до неї,  ми вважаємо дещо істинним, тому що науковці так домовилися. Також є утилітарно-прагматична концепція, згідно з якою ми приймаємо те чи інше знання, бо нам так зручно, тому що такі уявлення дають кращий ефект. «It works», – саме так проявляється цей принцип. Якщо працює, тоді ми вважаємо, що це – істина, а якщо не працює – шукаємо інший варіант. І такий підхід має місце не лише в науці, але й у політиці, економіці, бізнесі.  
Завдання вчителя – у тому, аби учень сам зрозумів, що найкоротшою відстанню між двома точками на площині є пряма
  Утім, коли ми починаємо вивчати аксіоматику в школі, ми не просто довіряємо вчителеві. Поганим вчителем є той, який побудує, наприклад, урок з геометрії лише на власному авторитеті. Завдання вчителя – у тому, аби учень сам зрозумів, що найкоротшою відстанню між двома точками на площині є пряма. Якщо вчитель скаже: «Повірте, діти, це – так, тому що я життя прожив», то це – поганий вчитель. З іншого боку, якби в аудиторії нагодилася мала дитина, яка взагалі не вивчала евклідовий простір, і я попрошу її відчинити двері, то вона піде до них по прямій. Вона не знає геометричного принципу, згідно з яким найкоротша відстань між двома точками – пряма. Це знання дане їй інтуїтивно. І саме математична аксіоматика дає нам ці знання, чітко їх формулює. Геометричні теореми, наприклад, теорему Пітагора, вже треба доводити. Те, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи, ми жодним чином безпосередньо «схопити» не можемо – це треба доводити, спираючись на первинні очевидності. Тому мені здається, що ця первинна очевидність, через яку ми отримуємо аксіоматичні знання, базується не лише на принципі «it works», і це не питання довіри. Це радше якісь базові елементи реальності. Отже, розважання про довіру та сумнів – це не лише теорія, вони мають безпосередній стосунок до нашого життя, нашого сприйняття реальності, скажімо, віртуальної реальності. На думку Декарта, сумнів – природна характеристика людського ставлення до світу. Однак що це буде означати, якщо ми застосуємо цей принцип до віртуальної реальності? Створивши такий віртуальний простір, який не викликав би у нас сумніву, ми не сприймемо його як природний. Він буде надто реальним, реальнішим за реальність, і саме тому ми відчуємо, що це – не реальність. А щойно ми дамо волю сумніву – він все зруйнує! Сумнів – це не відсутність довіри. Це те, що безпосередньо пов’язане з довірою  та доповнює її. Тому їх не можна протиставляти.  
Якщо позицію недовіри робити базовою у будь-яких стосунках - бізнесових, сексуальних, дружніх, політичних, - то це буде самознищенням
  Християнська віра і довіра Віра у щось – це природний стан людини. Нам притаманно вірити, і немає принципової різниці між вірою в Бога та довірою до якоїсь людини. Це такий собі спосіб сприймати світ. Ми можемо сказати: «I believe in God», і також можемо застосувати «believe» (вірю) як альтернативу «know» (знаю). У цьому контексті цікавим є теологічний сюжет про віру як довіру до Бога. У християнстві важливо не лише прийняти символи віри через авторитет церкви; насправді, шлях християнина (через страждання, через свій досвід) – зробити ці символи власними символами віри. Останніми словами Христа були: «Батьку, чому ти мене покинув?». Тобто шлях сумніву, коли навіть сам Бог втрачає віру, а потім до неї повертається – це і є шлях християнина. Ми маємо випробувати власну віру. Але шляхи, якими людина приходить до віри, можуть бути різними. У чому полягає ідея християнства? Перш за все, в тому, що це – релігія індивідуального спасіння. Кожен має пройти цю дорогу сам. І якщо ти її не пройшов самостійно – ти не християнин. А що визначає людину, як християнина? Для неї має бути важливе все, що пов'язане з Христом. У кожного християнина є своя історія Христа. Вона полягає у тому шляху, який він проходить, у прийнятті індивідуальних рішень, причому інколи у доволі жахливих умовах, і, зрештою, – у жертві. Довіра і успіх У праці «Довіра» Френсиса Фукуями можна помітити дещо прагматичну орієнтацію: хочете бути успішними – довіряйте. Ця настанова певною мірою перегукується з парі Блеза Паскаля щодо раціональності релігійної віри. Мислитель розмірковує над тим, що вигідніше: вірити в Бога чи ні. Якщо людина обирає шлях атеїста, а Бог насправді існує, то вона втрачає дуже багато – вічне блаженство в раю. Якщо ж людина вірить у Бога, і Він насправді існує – вона «виграє» дуже багато: вічне життя в раю та спасіння своєї душі; якщо ж Його не існує – ціна «програшу» невелика. З цього випливає суто прагматичний висновок: вірити в Бога значно вигідніше, ніж не вірити. За Фукуямою, якщо ти не довіряєш, то втрачаєш дуже багато, а якщо довіряєш – може, щось отримаєш. Однак є й більш глибока аргументація, яка, зрештою, робить недовіру самосуперечливою на логічному рівні. Якщо позицію недовіри робити базовою у будь-яких стосунках - бізнесових, сексуальних, дружніх, політичних, - то це буде самознищенням. На фундаментальній недовірі базуються корупція і мафіозні стосунки. Вони спираються на віру в те, що я не можу довіряти нікому, окрім тих, хто пов’язані зі мною якимись спільними гріхами, а, отже, окрім тих, на кого я маю компромат. Таке суспільство живе в перманентному стані ворожнечі, британський філософ Томас Гобс охарактеризував цей стан формулою «людина людині вовк». У такій спільноті, якщо я комусь  довіряю, то для цього  мають бути серйозні підстави, причому не морально-етичні, а часто-густо – злочинні. Тому й вибудовуються клани, імітація родинних стосунків у політиці тощо.  
Віра у щось – це природний стан людини. Нам притаманно вірити, і немає принципової різниці між вірою в Бога та довірою до якоїсь людини
  Про суспільні угоди Можемо говорити про два екстремуми: соціальний контракт за Гобсом, який узасадничує всі консервативні ідеології, і соціальний контракт за Джоном Локом, на якому базується лібералізм. Між ними багато відмінностей, але для нас ключовою є така. У контракті Гобса угоду між собою укладають всі члени суспільства і вирішують, хто з них буде сувереном; найважливіше те, що ми не укладаємо угоду з владою, а отже, вона нам не підзвітна. Ми домовилися, що ось цей король чи президент нами керує, а далі він діє так, як вважає за потрібне. У Гобса закладений єдиний механізм народного повстання – коли суверен порушує права всіх та загрожує всьому соціальному організму. До речі, у 2013-му році ми мали право не просто на мирні демонстрації, а й на озброєне повстання навіть за консервативною концепцією, тому що у Вільнюсі Янукович повністю порушив фундаментальні принципи суспільної угоди. Однак, якщо правитель порушує права не всього суспільства, а окремих його членів, тоді це вважається прийнятним. Так побудовані всі тоталітарні й авторитарні системи. Можна будь-кого безпідставно запроторити до в’язниці, бо якщо суверен каже, що це – на благо більшості, то ніхто не має права на протест. Чим принципово відрізняється ліберальна суспільна угода? Тим, що вона укладається між суспільством і владою. Влада підзвітна суспільству, а суспільство постійно відповідає за свій вибір. Наша проблема полягає в тому, що ми не усвідомлюємо, яка саме в нас суспільна угода. І це можна яскраво продемонструвати на прикладі Помаранчевої революції. Тоді наші очікування й вимоги формувалися в термінах ліберальної суспільної угоди. Виходячи на Помаранчеву революцію, ми мислили, як ліберали. Та коли переміг Ющенко, ми в дивний спосіб перетворилися на консерваторів. «Ми відстояли на Майдані. Ми його обрали. Тепер він хай робить, а ми не будемо втручатися», – таку позицію посіла велика кількість громадян України. А це вже – консервативна модель, коли влада непідзвітна суспільству. На жаль, більшість наших громадян мислять як консерватори, тому вони такі вразливі до популізму. А так розвиваються неуспішні суспільства, успішні ж йдуть ліберальним шляхом. Другий Майдан дав низову консолідацію, високий інтерсуб’єктивний рівень довіри. Це була школа лібералізму в суспільстві. Зрозуміло, дещо зійшло нанівець, але чимало ініціатив залишилося. І якщо все більше громадян будуть мислити нашу суспільну угоду в термінах лібералізму, то це і буде запорукою успіху.
kmbs live
01.05.2023 at 08:10
Test test ...
22.04.2023 at 08:06
test test test ...
26.11.2021 at 10:00
Where to start and how best to build a speech at an international conference? ▪By what signs can you ...
25.08.2021 at 15:37
Літо добігає кінця, і варто згадати найкраще, що у ньому було. Зокрема, цікаві матеріали на OPEN.kmb ...
13.08.2021 at 07:10
«Фінансовий менеджмент лише на 30% складається з математики, решта 70% — психологія. Адже приймаючи ...
09.08.2021 at 08:15
Як HRD побачити процеси щодо людей цілісно та підпорядкувати їх стратегічним цілям бізнесу? Програ ...
06.08.2021 at 11:19
Під час зростання компанії питання щодо людей з побутового рівня виходять на стратегічний — їх більш ...
05.08.2021 at 07:12
"Неможливо змінити напрям вітру, але можна підняти парус, щоб досягти своєї мети", - з цими словами ...