Learn first
For the latest KMBS events and news, visit KMBS Live at the top right corner of the screen
Open kmbs liveГоловна місія PEN – промоція мирних переговорів та діалогу через літературу і письмо. «Ми розглядаємо літературу як повноцінного гравця у сфері прав і свободи людини. Вона говорить про соціальні умови і зробила багато для того, щоб змінити їх», – пояснює Дженніфер. Наприклад, «Олівер Твіст» Діккенса змінив ставлення суспільства до дитячої праці, твори Віктора Гюґо – сприйняття бідних, романи Джейн Остін – ситуацію з правами жінок. Своїми романами, які, на жаль, поки що не перекладені українською, Дженніфер Клемент сподівається вплинути на проблеми мексиканського суспільства. Батько Клемент – хімік за фахом і правозахисник за покликанням, мати – художниця. Коли Дженніфер виповнився рік, сім’я переїхала до Мексики. «Я пишу й читаю з дитинства. В мене є довгі поезії, написані ще у сім-вісім років. Пам’ятаю, як у дванадцять-тринадцять років думала, що найнеймовірніше, що може статися з тобою – це публікація твоєї книжки. Хвилююся щоразу, як моя нова книжка виходить у світ», – розповідає письменниця. Хвилюватись доводилось не раз. Її перша книжка вийшла 2000 року – це були спогади про Жана-Мішеля Баскія, американського художника родом із Гаїті. Дженніфер Клемент навчалась у Нью-Йоркському університеті, де познайомилась із компанією, до якої входили Баскія, Енді Воргол, Мадонна та Кіт Гарінґ. 1988 року двадцятисемирічний Баскія помер від отруєння наркотиками. Про його життя і творчість написали не одну книжку, проте «Вдова Баскія» Дженніфер Клемент не схожа на інші – це історія, написана від імені коханої художника Сюзан Малук. У Мексиці Дженніфер ходила до англомовної школи. «До речі, там також навчалися діти Ґабріеля Гарсіа Маркеса, – згадує вона. – Там були суворі порядки, а навчання не було двомовним – лише англійська. Потім у Нью-Йоркському університеті я вивчала англійську літературу. Тому, попри те, що можу без проблем писати іспанською, я надаю перевагу англійській». Свої романи Дженніфер не перекладає на іспанську сама, але консультує перекладачів. Вона порівнює свій досвід із українською ситуацією – «ви маєте досить відомих і хороших письменників, які пишуть не українською, а російською».Література - повноцінний гравець у сфері прав і свободи людини. Вона говорить про соціальні умови і зробила багато для того, щоб змінити їх
Навесні 2018 року виходить новий роман Дженніфер – Gun Love. Це історія про матір та чотирнадцятирічну доньку, які переїжджають до Флориди та живуть у трейлер-парку в автомобілі посеред небезпечної місцевості, де всі люди мають зброю. Це гіпнотична історія про жорстокість, сім’ю та суспільство, де зброю дарують замість квітів. «Зараз мені важко писати, – говорить письменниця. – Коли я очолила PEN, ця книжка була майже завершена. Але поєднувати роботу президента клубу та писання досить нелегко». Дженніфер Клемент каже, що завжди розглядала літературу як зброю в боротьбі з соціальною несправедливістю. У своєму останньому романі Prayers for the Stolen вона розповіла історію малих дівчат, яких матері ховали в ямах на кукурудзяних полях, аби їх не викрали й не продали в сексуальне рабство. «Коли я вперше почула цю історію, то знала, що мій наступний роман буде про цих дівчаток. Ця історія дуже болісна для мене, адже, з одного боку, вони як кролики, що ховаються в ямах, з іншого – їх неначе ховають заживо», – каже письменниця. Prayers for the Stolen називають наркороманом – це спеціальний термін, яким у мексиканській літературі позначають твори про наркоторгівлю та її вплив на життя країни. Хоч книжка й не про наркотики, однак торгівля людьми – один із проявів беззаконня, що буяє в Мексиці з вини наркокартелів. «Народитися некрасивою – це найкраще, що могло статися з тобою в Мексиці, інакше тебе викрадуть і продадуть у сексуальне рабство. Те, що раніше називали наркокартелями, тепер класифікують як транснаціональні кримінальні організації. І саме вони займаються викраденням дівчат та жінок. Протягом дня жінку продають близько десяти разів, у той час як пакетик з наркотиками – лише раз», – говорить Дженніфер. Серйозні, болючі теми вона обирає не навмисно. Каже, що переконана – література не завжди має бути повчальною. Просто пише про те, що їй болить. «Це йде з глибини, – пояснює письменниця. – А глибина ця майже завжди болюча». Джерело: "Читомо"Те, про що я пишу, йде з глибини. А глибина ця майже завжди болюча