Learn first
For the latest KMBS events and news, visit KMBS Live at the top right corner of the screen
Open kmbs liveМої пристрасті й радості – це спостереження за поведінкою людиниУ чому особливість документального кіно? Документальне кіно – це дороге хобі, оскільки зробити на ньому бізнес практично неможливо. Інколи ми доплачуємо власні гроші, щоб завершити проект. Однак цю радість від роботи, можливість знімати щось цікаве, кудись їздити, - нічого не замінить. Раніше я кожного року випускав новий фільм, зараз один проект може зайняти 2-3 роки, оскільки процес пошуку фінансування відіграє суттєву роль. Для кіно потрібно багато факторів: і камери, і звук, і монтаж, і постпродакшн, і тираж. А потім ще треба комусь це показати – бо знімати кіно «в стіл» просто немає сенсу. Із розвитком цифрових технологій знімати фільми стало простіше. Сьогодні прекрасні роботи можуть бути відзняті навіть на мобільний телефон. Для сучасної кіностудії достатньо якісної камери, мікрофона й комп’ютера. Тому ти можеш сам знімати, монтувати, але, звісно, бажано, щоб не сам дивився. Треба думати про глядача, щоб він захопився твоєю ідеєю, пройнявся сюжетом і до закінчення фільму не вийшов із зали. Якщо за 5-7 хвилин не вийшло – тебе дивитися не будуть. Документальне кіно можна розділити на дві категорії: є фільми, які описують поведінку людини; і є фільми, які розповідають про те, що було в минулому (такі історико-документальні фільми часто показують на BBC чи Discovery, це така собі телевізійна продукція). Мої пристрасті й радості – це спостереження за поведінкою людини, тому я люблю знімати фільми з першої категорії.
Знімаючи фільми, найлегше працювати саме з дітьми й старими. Вони не грають. Вони справжніПро головні акценти у фільмі На мене дуже вплинув фільм ризького кінорежисера, класика кінематографу Герца Франка «Старший на десять хвилин», знятий 1978-го року. На мою думку, він – геніальний. У ньому надзвичайно вдало передано почуття та переживання маленької дитини, за якою глядачеві дуже цікаво спостерігати. Я постійно тримаю цей фільм у голові. Колись мені довелося робити фільм про Голодомор, нам вдалося тоді зафільмувати людей, які були свідками цієї трагедії. Такі фільми непросто створювати, оскільки є загроза, що все перетвориться на якийсь пафос і сльози. А я вважаю, що серйозні проблеми треба показувати доволі весело. Це було у часи президентства Ющенка, і у нас навіть був невеликий конфлікт з першою леді: вона була шокована, що в перші 10 хвилин зал сміявся. Вона вважала, що якщо це – фільм про Голодомор, то всі повинні плакати. Проте для того щоб досягти правильного драматургічного результату, потрібно, аби глядачі на початку картини сміялися. Це вже перевірено: ти ніби «підкупаєш» глядача, і він стає твоїм. Прив’язується до героїв, підсвідомо закохується в них, вони його притягують. А сльози починаються вже тоді, коли глядач знайомиться з їхньою історією, дізнається про те, що ці люди пережили. Сльози мають бути справжні, щирі. Ми намагалися показати цих людей безпосередніми, передати їхній характер. Взагалі, знімаючи фільми, найлегше працювати саме з дітьми й старими. Вони не грають. Вони справжні.